О руки ті!

Вони вночі не сплять,

Оберігаючи рожевий сон дитяти.

З віків у вічність проліта земля,

Нас на руках тримаючи, як мати.

З чужих країв вертаючи домів

Після далеких мандрів і розлуки,

Цілуймо руки наших матерів,

Натруджені, сумні, ласкаві руки.

Ці руки пестили, варили і пекли,

І сорочки нам шили й вишивали,

І підкидали в небо нас малих,

Щоб і в житті так високо літали,

Мов ластів’ята, лаштуючи в політ.

В любистковому літеплі купали.

І прикіпали руки до воріт,

Коли між люди вперше випускали.

Ніщо не вічне – вічні матері...

Уже й тоді, як нікому стрічати...

Допоки сонце сяє угорі,

Вона живе – многостраждальна мати.